Сильні духом
Я ніяковію, коли мені дякують батьки онкохворих дітей, не через скромність, а тому що вони не знають, що моя допомога настільки мізерна , що не варта подяки. Проте я не відмовляю їм, бо не маю права позбавити їх надії. А в самого в цей час мурахи по спині, бо слова їхньої подяки це найщиріше , що я колись чув. Сьогодні я розповім про «Сильних духом».
Сильні духом діти, яким доводиться перенести страждання і біль, від яких більшість дорослих помирає . А вони борються і дають надію оточуючим: батькам, що впали у розпач, лікарям, що звикли бачити страждання , і один-одному . Коли закінчиться чергова хімія, вони знову посміхатимуться, і сам Господь дивитиметься на вас отими дитячими очима.
Сильні духом ті, хто віддає те чого сам потребує. Віра добродійників в одужання дітей більша за їхні можливості. Коли нашій підопічній терміново потрібно була велика сума на ліки, а сім’я дитини вже давно була фінансово вичерпаною, знайшлась жінка, яка сприйняла біль дівчинки як свій біль. Вона віддала свою заначку в 3000 грн, а потім взяла на роботі кредит ще 3000 грн. Цей вчинок надихнув всіх і дозволив не переривати лікування дівчинки.
Сильні духом батьки, бо не мають права опускати руки, хоча кожної хвили можуть втатити найдорожче в своєму житті. Матері нашого хлопчика медицина чесно сказала, що допомогти не може. Вона це розуміла та продовжувала доглядати за ним і молитись. І хоча сильно потребувала допомоги, вона нічого не просила: «Ми вже якось так будемо, а інші дітки потребують грошей на хімію…». Коли в їхню палату, нарешті, навідались журналісти, вона просила про допомогу іншим дітям та дякувала медперсоналу і Господу. За кілька днів хлопчик помер, наче чекав коли ми звернемо на нього увагу… щоб попрощатись. Коли іншій матері люди приносили кошти, вона половину віддавала іншим дітям з відділення, хоча власна дитина потребувала тієї допомоги не менше. Її логіка проста – не допоможеш ти, не допоможе Господь тобі. Проте, я би так не зміг.
Сильні духом медсестри, які, навіть коли сучасна медицина безсила, не опускають рук і продовжують піклуватися наче надія є, наче смерті не існує, наче ці діти їм рідні, як молодші братики і сестрички. Коли хвора 17-річна дівчина помирала, вона і сама це розуміла, а тому весь час плакала, саме медсестричка подарувала їй останню мрію. Вона запросила дівчинку, коли ту випишуть, влітку приїхати до неї в село, сходити в ліс та на озеро, побачити краєвиди і погостювати. Дівчинка заспокоїлась, а за тиждень на Різдво Господь забрав її до себе.
Я ніяковію коли мені дякують батьки хворих дітей, не тому що моя допомога дуже скромна, а тому що не я рятую їхніх дітей, а ці діти рятують мене.
Anna | 77.123.61.***
Не втомлююсь читати цей текст...\nТак він багато мені про що говорить...\nНіби думки з моєї голови!\nОт тільки я ще серджуся, коли мені почирнають із захопленням дякувати! - За що? Нічого понадреальне ми не робимо...\nА потім підступає відчуття щастя! Якщо хтось дякує, значить ми їм потрібні! І не дарма усе це робимо!\nХіба не так!;)
Valya | 193.109.145.***
Сильно...