Публікації
Ігор Лубкович: «Трішки люблю, трішки боюсь, трішки хочу іншу...»
23.06.2010 / reporter.rovno.ua
гор Лубкович є, був
і залишається непересічною фігурою освітянської частини української
журналістики. Свої знання та вміння він передав кільком тисячам
випускників. Розпочав Ігор Лубкович викладацьку діяльність у Львівському
національному університеті імені І. Франка, згодом став доцентом
кафедри української преси. Сьогодні він – декан факультету масової
комунікації та інформаційних технологій Рівненського міжнародного
економіко-гуманітарного університету ім. Степана Дем`янчука. Професор,
автор книжок «Місцева преса: проблеми підвищення ефективності» (1988)
«Соціологія і журналістика» (1997, 2000р).
- Пане Ігоре, чому обрали саме цю професію?
- Обрав я її в шостому класі, а чому, мені сказати складно. Можливо, через те, що в той час мені подобалося, коли мене друкують, коли говорять: от ти такий розумний! Обрав, як вибирає більшість, та це було в шостому класі. а поки я доріс до вступних випробувань, то усвідомив себе ще й як відповідальну людину. Мені сподобалося відповідати перед суспільством за свої вчинки і за свої слова.
- Впродовж навчання в університеті
які журналістські пріоритети обрали для себе? Про що хотіли писати, як
хотіли писати і хто або яке видання вплинуло на Ваш подальший розвиток
та вибір?
- Хто найбільше – це одне, яке видання – це зовсім інше! Хотілося писати, як і всім студентам, про культуру. Раніше в кожному обласному виданні був цілий відділ, який відповідав за висвітлення теми культури. Потім зрозумів, що не тільки в культурі щастя. В той час і без того всі були культурними… (посміхається). Тому я переключився на психологію, на нариси. Писав я тоді про все, що важливого відбувалося в країні, місті та моєму середовищі. В ті часи я часто звертав увагу на матеріали з журналу «Жовтень», який сьогодні називається «Дзвін». Вплинула на мене львівська газета «Вільна Україна», тернопільська «Вільне життя». Значно вплинула багатотиражна газета університету «За радянське життя». Назва була не дуже цікава, але сама газета заслуговувала на увагу.
- Хто найбільше – це одне, яке видання – це зовсім інше! Хотілося писати, як і всім студентам, про культуру. Раніше в кожному обласному виданні був цілий відділ, який відповідав за висвітлення теми культури. Потім зрозумів, що не тільки в культурі щастя. В той час і без того всі були культурними… (посміхається). Тому я переключився на психологію, на нариси. Писав я тоді про все, що важливого відбувалося в країні, місті та моєму середовищі. В ті часи я часто звертав увагу на матеріали з журналу «Жовтень», який сьогодні називається «Дзвін». Вплинула на мене львівська газета «Вільна Україна», тернопільська «Вільне життя». Значно вплинула багатотиражна газета університету «За радянське життя». Назва була не дуже цікава, але сама газета заслуговувала на увагу.
Хто на мене вплинув?! Загалом таких людей
було багато. Серед журналістів, на яких я рівнявся, були брати
Аграновські, Георгій Радов, Леонід Сотник, який був блискучим
публіцистом і, окрім того, проводив у мене заняття, тому я можу вважати
себе його учнем. Серед викладачів – Володимир Здоровега, а також значною
мірою, хоч це і несподівано, такий собі диктатор, комуніст Йосип Цьох.
Він дуже багато дав мені в плані організованості та відповідальності.
Вплинув мій перший редактор Сергій Дирейко, старший кореспондент цієї
редакції Семен Сисько. І це далеко не весь перелік людей, які вплинули
на моє журналістське світобачення. Але ті, кого я назвав – саме ті люди,
які зробили з мене журналіста.
- А як називалося Ваше перше видання?
- Це було «Колгоспне життя», газета Збаразького району Тернопільської області.
- Ви були проблемним студентом, відмінником чи середняком?
- Я не закінчив університет із червоним дипломом. Мені до цього не вистачило, здається, дві п‘ятірки. Я отримав четвірку з української мови в Олександри Сербенської і четвірку зі стилістики у Володимира Кебанчича, але цим людям я вдячний за науку, за грамотність. зараз я вважаю себе грамотною, розумною людиною. Тоді не стояло питання: а скільки ти одержав, у нашому студентському середовищі не було якоїсь цінності того, що в тебе є диплом з відзнакою. Цінність полягала в тому, що ти або журналіст, або ні! Сказати, що моє навчання було проблемним, я не можу. Така доля переважно спіткала дисидентів, тих, хто мав відношення до націоналістичного руху. Я ж не вникав туди і не прагнув цього і, в результаті, не мав проблем із навчанням. Хоча і спілкувався з націоналістами. пригадую різні дискусії, які відбувалися з цими людьми.
- Будучи студентом, Ви мріяли викладати в університеті, стати педагогом вищої школи?
- Ні! Я і в думці такого не мав. Я весь час хотів працювати в газеті «Вільне життя», яка мені дуже подобалася. А окрім цього, я страшенно любив і люблю місто Тернопіль. Мені завжди подобалася тернопільська журналістика, і до неї я прагнув. А те, що я потрапив у викладацьке середовище, відбулося несподівано. Але з цього русла вже не випливаю.
- Сьогодні Ви є деканом факультету журналістики в МЕГУ. На жаль, про цей навчальний заклад не так вже й багато знають в Україні, особливо про ваш факультет. Та варто згадати Ваше прізвище студентам-журналістам, як відразу ставлення до них змінюється у позитивний бік. Вас упізнають, Вас знають, редактори задоволені Вашими студентами та випускниками. А наскільки задоволені Ви?
- Один студент на заняття не ходив, бо не хотів. А якщо вже
приходив, то лише два рази на рік. Один раз у грудні й ще раз у червні. У
нього були значно важливіші справи - він займався практичною
журналістикою. Потім він став досить відомим журналістом у рівненських
колах, і якось, на День учителя, відіслав мені таке SMS:
«Шановний Ігоре Маркіяновичу! Не навчаючи навчили, не дуже критикуючи, засоромили. Дякую вам і т.д..»
Якщо людина прислала таке SMS, то вона, принаймні, вважає, що я її чомусь та навчив. За своє життя довелося читати лекції кільком тисячам студентів, але назвати всіх своїми не можу: не маю права і не маю підстав. Я можу вважати своїми учнями лише тих, хто мене вважає своїм учителем.
Я не дуже погоджуюся з тим, що нашого вишу не знають. Наприклад, у науково-практичній комісії журналістики при Міністерстві освіти і науки України про наш університет знають, тому що запрошували мене стати членом цієї комісії. На телеканалі «Інтер», «1+1», в газеті «Дзеркало тижня», «Україні молодій» знають, що є такий університет, тому що наші студенти проходять там практику і деяким з них пропонують залишитися, це також показово. І таке знання про нас не можна недооцінювати.
«Шановний Ігоре Маркіяновичу! Не навчаючи навчили, не дуже критикуючи, засоромили. Дякую вам і т.д..»
Якщо людина прислала таке SMS, то вона, принаймні, вважає, що я її чомусь та навчив. За своє життя довелося читати лекції кільком тисячам студентів, але назвати всіх своїми не можу: не маю права і не маю підстав. Я можу вважати своїми учнями лише тих, хто мене вважає своїм учителем.
Я не дуже погоджуюся з тим, що нашого вишу не знають. Наприклад, у науково-практичній комісії журналістики при Міністерстві освіти і науки України про наш університет знають, тому що запрошували мене стати членом цієї комісії. На телеканалі «Інтер», «1+1», в газеті «Дзеркало тижня», «Україні молодій» знають, що є такий університет, тому що наші студенти проходять там практику і деяким з них пропонують залишитися, це також показово. І таке знання про нас не можна недооцінювати.
- Наскільки Ви задоволені тим відсотком своїх випускників, які працюють після навчання за спеціальністю?
- Я бачу студентів з першого і до останнього дня навчання. Я бачу, що на першому курсі вони тиняються коридорами нашого факультету тому, що когось тато з мамою привели, хтось вирішив стати телезіркою. Ну якісь такі примітивні, абсолютно не придатні до журналістики. Та коли я бачу їх після четвертого курсу, під час навчання, магістратури я розумію, що вони майже готові до цієї професії. І після того, як вони стають нашими випускниками, приходить усвідомлення, що практично за всіх не соромно! Практично всі працюють за спеціальністю. І це наш величезний успіх. Тому, що журналістика – це особливий фах, і тієї кількості журналістів, які випускають виші України, не потрібно. Вісімдесят чотири відсотки наших випускників працюють в журналістиці! Це унікальний показник в Україні. З шістдесяти ВНЗ, які готують журналістів, жоден не досягає такої цифри. Київ має 20%, Львів – 8%, а ми – 84%!
- А особисто для Вас що є журналістикою? Яке Ваше бачення, Ваш погляд на цю професію?
- Якщо коротенько, то за години три я б дав відповідь на це запитання! Особисто для мене - це сфера занять. Це сфера, яка дає можливість комунікувати суспільству. Це та сфера, де люди мого типу, вашого типу можуть реалізувати себе. Це та сфера, в якій, на жаль, сьогодні працює величезна кількість професійно неграмотних людей. В одній студентській пісні є такі слова про журналістику: «Трішки люблю, трішки боюсь, трішки хочу іншу», - ось це якраз-таки про неї!
- Свого часу на Ваших лекціях можна було почути
думку, що є журналісти, а є просто люди, які працюють у ЗМІ. За якими
критеріями відбувається це розмежування?!
- Людина, яка займається
тим, чим повинен займатися журналіст і є журналістом. Є піарник, який
займається піаром. Але якщо він почне називати себе медиком, інженером
чи тим же журналістом, то від того піарником він не перестає бути. Так
от, якщо журналіст займається не журналістикою, а піаром, то він
перетворюється на піарника. Якщо журналіст пише статті, які влаштовують
редактора газети з тиражем шістсот примірників, то і редактор, і
журналіст власне журналістами не є. Журналіст тоді журналіст, коли він
професіонал. Зрештою, це стосується і всіх інших професій.
-
Погоджуєтеся з думкою, що сьогодні українська журналістика не виконує
функцій четвертої влади?
- В контексті попереднього запитання ні, не погоджуюся. Але далеко не всі засоби масової інформації виконують, власне, покладені на них функції. Що таке влада? Це прийняття рішень, та несення відповідальності за них і засоби спонукання суспільства до їх виконання. Коли мені кажуть писати те, що каже шеф, коли я пишу не для суспільства, а для окремої людини, то я не є журналістом. Відповідно, ця нежурналістика, функцій четвертої влади не виконує!
- В контексті попереднього запитання ні, не погоджуюся. Але далеко не всі засоби масової інформації виконують, власне, покладені на них функції. Що таке влада? Це прийняття рішень, та несення відповідальності за них і засоби спонукання суспільства до їх виконання. Коли мені кажуть писати те, що каже шеф, коли я пишу не для суспільства, а для окремої людини, то я не є журналістом. Відповідно, ця нежурналістика, функцій четвертої влади не виконує!
- Що б Ви побажали журналістам та їх читачам?
- Журналістам фаховості, оперативності, та не боятися. Адже страх журналістів доволі часто їм же і шкодить. Страх не в плані того, що їх вб’ють, заріжуть, а в плані, що буде взагалі, а якщо зарплата буде менша? Доволі часто, люди, які працюють у ЗМІ, бояться сказати те, що потрібно сказати суспільству. А читачам, в тому числі й «Рівненського Репортера» чітко розуміти, що ось ця газета чи телевізійний канал не бреше і йому можна довіряти, а іншому чи іншій ( газеті) довіряти не варто. І тоді дуже швидко в галузі журналістики все стане на свої місця. Якщо журналісти перестануть боятися, а аудиторія почне довіряти, тоді в нас буде все нормально і журналістика стане четвертою гілкою влади в Україні.
Коментарі
Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором
